У Тернополі, по вул. Коперника, 1, у будівлі колишнього КДБ
знаходиться найбільший в Україні історико-меморіальний музей політичних
в’язнів, відкритий і освячений 14 жовтня 1996 року.
Засновниками музею стали: обласний краєзнавчий музей, Інститут національного відродження України та обласна Спілка політв’язнів і репресованих України.
У 28 колишніх камерах слідчого ізолятора КДБ розміщено матеріали зібраних фондів та експозиції, що передають історію національно-визвольної боротьби на теренах Тернопільщини, розвінчують репресивні дії енкаведистів проти місцевої інтелігенції, патріотів. Болі та страждання пережитого постають із уцілілих фотографії, спогадів колишніх політв’язнів, їх особистих речей.
Тернова дорога на допити (східці ведуть униз)
Камери, де утримували політв’язнів
Макет бараків ГУЛАГу у далекому Сибіру, куди відправляли політв’язнів. Такі ГУЛАГи стали прототипами для створення концтаборів німецького Гестапо. “Только честным трудом вы искупите свою вину перед родиной” – такий напис дійсно висів над входом до радянського концтабору. Сотні тисяч людей, винних лише в тому, що вони українці, пройшли крізь цю браму до пекла. Вижили одиниці.
Сотні тисяч борців, які виховувалися на ідеї українського
національного відродження, пройшли протягом 1945-1986 років через слідчий
ізолятор колишнього КДБ. Їхні імена повинні бути записані на скрижалях історії.
Частина з них представлена в експозиції та фондах музею. Триває пошукова робота
в Тернополі і районах області щодо встановлення подвигу тих, хто ціною життя
заплатив за нашу незалежність, не зламався у жорстоких тортурах і до кінця
зберіг чин жертовника нації.
Макети криївок УПА (де переховувалися вояки) в мініатюрі. На стінах можна роздивитися ікони.
Інтер’єр криївок УПА, я біля манекену вояка УПА.
Декілька слів від себе. Провівши добу в Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних в’язнів, я немов пережила ті жахи, які відбувалися за часів радянського союзу. Допити, тортури, навіть жінок, – цією жахливою енергетикою просякнуті стіни камер. Уночі (ми ночували в одній із камер) я не могла заснути від криків, стогону, плачу тисяч закатованих українців, які я чула звідусюди. То було жахливо!
Рекомендую відвідати Музей усім, хто з теплотою згадує “світлі й добрі” часи СССР.
Ми пам’ятаємо злочини радянської влади проти України!
Олеся Применко,32 роки, викладач ВНЗ, Шеф-Редактор Перевальського IнфоПорталу, м. Київ